Ювал Ной Гарарі – "21 урок для 21 століття"
«21 урок для 21 століття» (2018) - популярна книга відомого ізраїльського історика, філософа, політолога Ювала Ноя Гарарі, присвячена гострим питанням сучасного життя, зокрема - політичним. Назва книги містить в собі відсилку на іншу відому працю - «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття» американського історика Тімоті Снайдера.
ГАРАРІ (Hararі), Ювал Ной(1976) - ізраїльський історик, філософ. У центрі наукових інтересів - транснаціональна історія, макроісторичні процеси. Письменник, автор книг-бестселерів з історії. Серед найбільш відомих праць - «Sapiens. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» (2014); «Homo Deus. Людина божественна: За лаштунками майбутнього» (2016); «21 урок для 21 століття» (2018).
Розділ 1 «Крах ілюзій» має підзаголовок - «Завершення історії відтерміновано», що є безпосередньою відсилкою до резонансної праці американського політолога Френсіса Фукуями «Кінець історії» (1992). Слідом за Фукуямою, Гарарі відзначає, що з трьох величних наративів ХХ століття, які «претендували на пояснення всього минулого й передбачення майбутнього світу», - фашизму, комунізму й лібералізму, - у ХХІ столітті лише лібералізм залишився «домінуючим довідником для минулого й беззаперечним посібником для майбутнього світу». Проте, Гарарі зауважує, що після глобальної фінансової кризи 2008 р. люди по всьому світу все більше стали позбуватися ілюзій щодо ліберальної оповіді як єдино можливого шляху до «миру і процвітання для всіх». «Стіни і кордони знову в моді. - зазначає автор. - Могутні політики в таких країнах, як Туреччина і Росія, експериментують з новими типами ліберальної демократії й відверто рухаються до диктатури. Рік 2016, прикметний голосуванням за Брекзит й сходженням на вершину Трампа в США, став тим моментом, коли ця припливна хвиля краху ілюзій досягла ліберальних держав Західної Європи й Північної Америки». Отже, на думку Гарарі, якщо у 1938 році людству було запропоновано на вибір три глобальні наративи, у 1968 - лише два, у 1998 - превалював лише один, то у 2018 році - жодного, що викликає стан потрясіння й дезорієнтації у ліберальних еліт. Гарарі прогнозує створення нового сучасного наративу для розвитку людства, який «підніметься не лише над старими богами і націями, але й над центральними сучасними цінностями свободи і рівності».
Розділ 10 книги присвячений проблемі тероризму у сучасному світі, має підзаголовок «Не панікувати». Гарарі визначає тероризм як особливу військову стратегію, яку застосовують у сподіванні змінити політичну ситуацію шляхом поширення страху, а не завдавання матеріальної шкоди. Маючи на меті зміну політичної ситуації на свою користь, тероризм прагне встановити контроль над свідомістю, що дає змогу, «вбиваючи порівняно небагато людей, лякати мільярди й виводити з рівноваги величезні політичні структури, такі як Європейський Союз чи Сполучені Штати». «Терористи влаштовують загрозливий спектакль насильства, - зазначає Гарарі, - що привертає нашу увагу, й скеровують його проти нас. Убиваючи жменьку людей, вони змушують мільйони боятися за своє життя. Щоб розвіяти ці страхи, держава змушена реагувати на театр терору власним терором безпеки, який часто перевершує найсміливіші очікування терористів». Проте, як зауважує Гарарі, хоча сучасний тероризм - це здебільшого театр, майбутній ядерний тероризм, кібертероризм чи біотероризм становитиме значно серйознішу загрозу й потребуватиме значно різкішої реакції від урядів. Гарарі визначає три головних напрямки у боротьбі з тероризмом, здатні зробити її ефективною: уряди повинні зосередитися на контртерористичних операціях проти терористичних мереж; засоби масової інформації мають змінити перспективу розгляду й уникати істерії; обов'язком кожного громадянина має стати вивільнення своєї уяви з-під впливу тероризму. «Якщо ми дозволимо своїй уяві піддатися терористам, а потім надмірно прореагувати на свої страхи, тероризм досягне успіху, - наголошує Гарарі. - Якщо ж ми реагуватимемо зважено і холоднокровно, тероризм зазнає невдачі».
Розділ 11 - «Війна» з підзаголовком «Ніколи не недооцінюйте людської глупоти». Останні десятиліття людської історії Гарарі називає «доволі мирною епохою». Адже якщо сто чи двісті років тому війна була досить привабливою для еліт у всьому світі, бо вона підвищувала економічну і політичну владу держави, на початку ХХІ століття війна видається вже «досить ризикованою справою». Так, Гарарі відзначає, що з часів Ассирійської імперії й династії Цінь великі імперії зазвичай будувалися через насильницьке захоплення територій. Британія створила найбільшу і найпотужнішу імперію в світі завдяки низці блискучих малих воєн по всій планеті, а Японія на початку ХХ століття стала важливою регіональною силою завдяки своїм військовим перемогам над Росією та Китаєм. Економічний ресурс був найголовнішим у ті часи, тож «якщо ви завдавали поразки своєму ворогу на полі бою, то можна було збагатитися, грабуючи його міста, захоплюючи його населення, пшеничні поля й золотоносні шахти». Однак у ХХІ столітті основними ресурсами є не поля та шахти й навіть не нафтові родовища, а, передусім, технічні й інституційні знання, які неможливо завоювати за допомогою воєнних дій: «Справді, такі корпорації, як Apple, Facebook і Google коштують сотні мільярдів доларів, однак як ви зможете силою відібрати це багатство? У Кремнієвій долині немає кремнієвих шахт». Тож сьогодні, хоча деякі диктатори все ще намагаються вижити завдяки війнам, глобальні еліти чітко усвідомлюють, що війни старого типу себе віджили. Єдиною більш-менш успішною агресією старого типу, яку здійснила держава у ХХІ столітті, дослідники називають захоплення Криму росіянами у 2014 році. Проте, як підкреслює Гарарі, усі разом узяті російські акти агресії в Грузії, Сирії та Україні важко описати як дуже успішні, адже попри підсилення легітимності влади всередині самої Росії, вони також посилили недовіру і неприязнь до неї в світі, а з економічної точки зору стали збитковими операціями: «Туристичні курорти в Криму та застарілі заводи в Луганську і Донецьку навряд чи вирівняють ціну фінансування цієї війни і явно не покривають втрати через відтік капіталів і міжнародні санкції». Проте, як відзначає Гарарі, навіть якщо війни залишаться невигідним бізнесом у ХХІ столітті, це навряд чи гарантуватиме цілковитий мир: «Не варто недооцінювати людської глупоти - і особисто, і колективно люди схильні ув'язуватися в само руйнівні дії».
Розділ 17 - «Пост-правда» отримав підзаголовок «Деякі фейкові новини залишаються жити вічно». Гарарі визначає наш час як новий страхітливий період «пост-правди», де нас оточують брехня й вигадки. Як приклад Гарарі наводить лютий 2014 року, коли російські спецпідрозділи без будь-яких знаків розрізнення вторглися в Україну й окупували Крим, у той час, як Путін особисто заперечував, що це були російські війська, визначаючи їх як «групи самооборони». Аби замаскувати своє неспровоковане вторгнення в Україну, Росія створила фейкові країни - ЛНР та ДНР. «Ми дійсно живемо в епоху пост-правди, - наголошує Гарарі, - коли не лише окремі військові інциденти, а ціла історія і нації можуть бути названі фейком». Проте, замість того, аби вважати фейкові новини нормою, Гарарі пропонує визнати, що існує значно складніша проблема, аніж здається, для рішення якої потрібно докласти багато зусиль, щоб відділити реальність від вигадки.
Показово, що у російському виданні даної книги автором було зроблено кілька істотних виправлень: зокрема, з тексту вилучено критичні згадки про Путіна, анексію Криму та ін. Так, російська версія глави «Пост-правда» збігається з оригінальною лише першим реченням: «Сьогодні нам постійно повторюють, що ми живемо в новому страхітливому періоді «пост-правди», і нас оточують брехня й вигадки». Далі, замість історії про те, як Путін привселюдно заперечував присутність у Криму російських військових у лютому 2014 року, Гарарі як приклад фейкових новин наводить зовсім іншу історію про виступи Дональда Трампа. При цьому в главі «Війна» (параграф «Погляд з Кремля»), де приєднання Криму до Росії названо «єдиною успішною агресією, здійсненою потужною державою у XXI столітті», автор підкреслює, що Росія «не вважає анексію Криму вторгненням до чужої країни». Коментуючи ці виправлення, Гарарі заявив, що їх мета «полягає в тому, аби основні ідеї книги про небезпеки диктатури, екстремізму та нетерпимості дійшли до якомога більш широкої аудиторії. А деякі приклади у книзі могли відштовхнути аудиторію або призвести до цензури з боку режиму». Ось така «пост-правда»...