Юрій Шевчук "Мовна шизофренія"
«Мовна шизофренія (Quo vadis, Україно?)» (2015) - праця відомого українського мовознавця, політолога Юрія Шевчука, присвячена питанням культури, ідентичності, стану та перспективам української мови в Україні та її зв'язку з політичним розвитком.
ШЕВЧУК, Юрій (1961) - філолог, політолог, спеціаліст з порівняльної політології, лектор Колумбійського та Єльського університетів (США). У центрі наукових інтересів - політична культура, ідентичність, мовна політика. Автор численних лекцій та статей з політичної тематики. Серед найвідоміших - «Труднощі перекладу» як вияв української культурної вторинності» (2006); «Русифікація в Україні. Традиції та інновації» (2012); «Об'єднання навколо однієї державної мови - категоричний імператив» (2014); «Українська ідентичність, мова і культура після Майдану» (2015); «Мовна шизофренія. Джерела, форми, наслідки» (2015); «Новий мовний закон України. Битва виграна, але ще не виграна війна» (2019).
У своїй лекції Юрій Шевчук використовує метафору «мовна шизофренія» (або «лінгвошизофренія»), під якою має на увазі послідовне змішування двох мов, української та російської, в одному місці і в один час. «Нічого так влучно і лаконічно не визначає сучасний стан українського суспільства, як вираз «мовна шизофренія» - відзначає автор. На переконання лектора, лінгвошизофренія - це оригінально український феномен, відсутній в інших країнах Заходу як мовна політика і культурний стандарт: «Вона настільки всепроникна в постсовєтській Україні, що поза нею годі зрозуміти її політику, культуру, ідентичність, публічний дискурс та історичні перспективи».
«Щоб уможливити свавільне втручання в систему мови, Москва мусила фізично знищити цілу школу українського мовознавства, понад три чверті письменників, заморити голодом мільйони селян - питомих носіїв мови. Після такої «зачистки», яку провідний соціолінгвіст Лариса Масенко зі всіма на те підставами називає лінгвоцитом, українська мова по суті лишилася без захисту перед масивною русифікацією, що проводилася через систему шкільництва, пресу, телебачення, радіо, театр і кінематограф».
Такий стан речей, на думку Шевчука, спирається на символічну владу, форми культурного й соціального панування, непрямого й дуже ефективного насильства, що виявляються в щоденній поведінці, суспільних звичках людей і що нав'язуються й утримуються за допомогою цілої системи інституцій: «Первинно головним інструментом здійснення символічної влади була освіта. Останнім часом вона поступилася першістю перед телебаченням, радіо, кінематографом й іншими формами масової інформації й розваг, де неподільно запанувало спарювання української мови з російською».
«Власне, інституції символічної влади в сьогоднішній Україні, насамперед телебачення, радіо, преса та кінематограф, вживлюють у свідомість суспільства ідеологеми, покликані узаконити політику мовної шизофренії як природний, благотворний, прогресивний і єдино можливий стан речей, як спосіб суспільного порозуміння, «деполітизації» мовного питання, будування консенсусу навколо таких фіктивних аксіом, як «мова не має значення», «і так поймут...».
Отже, на думку дослідника, мовна шизофренія - це новітня ефективна форма русифікації. Важливим у мовношизофренічному продукті є виразно дискримінаційний розподіл вартостей: позитивними й престижними завжди наділений його російський складник, а негативними й позбавленими престижу - український.
Лінгвошизофренія паралізує механізми словотвору й зводить усі новації до запозичень із російської. Питомі моделі словотвору лишаються без ужитку, а відтак забуваються, їх витісняють моделі російські. Спільнота, яка навколо себе замість рідної чує чужу мову, рано чи пізно починає її відтворювати на всіх рівнях. Це найбільше впадає в око в галузі сленгу, термінології та лексичних запозичень: «Сьогодні в українській мові відсутній власний, а не російський сленг. Різні тусовки, приколи, стьоби й десятки інших аналогічних російських трансплантів тяжко назвати українськими, скільки б їх не вживали в мові своїх персонажів навіть тричі визнані письменники».
Шевчук відзначає, що лінгвошизофренія, окрім того, що веде до заміни питомої картини світу російською, створює в українців стале враження, що на світ можна й належить дивитися лише по-російськи. Носії такої настанови з підозрою чи навіть презирством ставляться до кожного погляду на світ, що за формою чи змістом відрізняється від російського: «Лінгвошизофренія вживляє у свідомість українця потребу дивитися на світ через призму російської мови, означувати його саме так, як це роблять носії останньої».
Шевчук відзначає, що в Україні мовна шизофренія перестала бути лише метафорою й реально провадить до шизоглосії - гострого відчуття мовної неповноцінності в мільйонів громадян.
(Явище шизоглосії у 1962 р. описав американський лінгвіст Ейнар Гауген (1906-1996) на прикладі негрів острова Гаїті та США. Під шизоглосією вчений розумів мовний комплекс, відчуття неповноцінності рідної мови в порівнянні з мовою імперською: відповідно креольської французької порівняно з літературною французькою та афроамериканського діалекту англійської порівняно з американо-англійським стандартом. Свою рідну мову людина, вражена шизоглосією, сприймає як нижчу, неправильну, погану, а імперську - як вищу, правильну, добру. Шизоглосія живить відчуття сорому за власну мову й бажання натомість послугуватися мовою колонізатора).
На думку Шевчука, мовна шизофренія не дозволяє українцям користуватися своєю мовою, аби захищатися від російської військової й культурної агресії та відрізняти свого від чужого. Саме вона переносить гібридну війну з реального фронту на Донбасі на фронт цивілізаційної війни між Україною й Московією, що точиться ще з 1654 р.