Ян-Вернер Мюллер "Що таке популізм?"

«Що таке популізм?" (2016) - книга німецького політичного філософа Я-В. Мюллера, присвячена дослідженню природи популізму. Книга заснована на лекціях, прочитаних у 2014 р. в Інституті гуманітарних наук (Das Institut fur die Wissenschaften vom Menschen, IWM) - незалежному інституті передових досліджень в гуманітарних та соціальних науках. 

Головне завдання своєї книги Мюллер визначає як «спробу зрозуміти, що таке популізм і що з ним робити». Дослідник зауважує, що уявлення про популізм, як про щось «прогресивне» або пов'язане з «широкими масами», - це, переважно, американський феномен. У Європі цей термін розуміється інакше, тут популізм є синонімом безвідповідальної політики або різного роду політичного загравання («демагогія» і «популізм» часто використовуються як взаємозамінні поняття). 

Мюллер виділяє три популістських управлінських методи. Перш за все, популісти прагнуть монополізувати або «захопити», державний апарат, перетворити його за своєю політичною подобою. По-друге, популісти тяжіють до корупції і масового клієнтелізму: в обмін на політичну підтримку еліти надають матеріальні і нематеріальні блага. По-третє, популісти атакують громадянське суспільство - для них опозиція громадянського суспільства являє особливу моральну і символічну проблему: вона загрожує підірвати намагання популіста бути винятковим моральним представником народу. Тому їм так важливо «довести», що громадянське суспільство - зовсім не громадянське суспільство, і що опозиція не має жодного відношення до цього народу. «Звичайно ж, тим самим займаються й авторитарні правителі. - зазначає Мюллер. - Різниця полягає в тому, що популісти виправдовують свою поведінку, стверджуючи, що вони є єдиними виразниками народних сподівань; це дозволяє їм цілком відкрито визнавати свої практики».

Мюллер зауважує, що популісти прагнуть створити той самий однорідний, внутрішньо несуперечливий народ, від імені якого вони постійно виступають. І в цьому полягає найбільша іронія, адже популізм у владі «породжує, зміцнює і усіма способами заохочує ті самі ізоляцію і узурпацію держави, які він ставить в провину правлячим елітам, поки бореться з ними, щоб прийти їм на зміну. Популісти врешті решт починають робити рівно те саме, що, за їхніми ж твердженням, робили колишні «розбещені аморальні еліти», - тільки не відчуваючи жодного почуття провини і знаходячи цьому «демократичне» виправдання».

Мюллер підкреслює, що популізм спотворює демократичний процес. При цьому, всупереч поширеній думці, популісти не виступають проти представництва як такого: «Ідея представництва цілком влаштовує популістів, доки «правильні» представники представляють «правильний» народ, приймаючи «правильні» рішення і роблячи «правильні» речі». Таким чином, незважаючи на різноманітність підходів до розуміння популізму, вчений пропонує такий загальний висновок: популізм, чим би він не був, за своєю природою є ворожим механізмам і, в кінцевому рахунку, цінностям, які асоціюються з демократією та конституціоналізмом: обмеженням, що накладаються на волю більшості, системі стримувань і противаг, захисту меншин і, навіть, основоположних прав.

«Основна відмінність демократії від популізму абсолютно зрозуміла: демократія дає більшості можливість наділити владними повноваженнями представників, чиї дії відповідатимуть (або не відповідатимуть) очікуванням громадян; популізм натомість стверджує, що жодні дії популістського уряду не можуть оскаржуватися, оскільки за ними стоїть «воля народу». Перша передбачає можливість помилкових суджень більшості (причому сьогодні більшість може бути однією, а завтра - іншою); другий винаходить однорідну цілісність поза всяких інституцій, чия ідентичність та ідеї можуть бути повністю представлені. Перша передбачає, що народ складається з індивідів - тому на виборах, в кінцевому рахунку, мають значення лише цифри; другий приймає як даність якусь загадкову «сутність народу» - і тому, з точки зору популістів, навіть велике число індивідів (навіть більшість) не може відобразити справжню волю народу. Перша передбачає, що рішення, які виносяться на основі демократичних процедур, не мають абсолютного «морального» характеру - в тому сенсі, що будь-яка опозиція автоматично є аморальною; другий наполягає на єдиному справжньому моральному рішенні навіть в умовах глибоких розбіжностей щодо моральності (і політики). Нарешті, - і це найважливіший пункт, - демократія виходить з того, що «народ» може бути представлений лише інституційно, і що більшість (і навіть «переважна більшість», як любить говорити В. Путін) в парламенті - це не «народ» і не може говорити від імені народу; популізм висловлюється з точністю до навпаки».

Підсумком дослідження природи популізму стали сформульовані вченим «сім тез про популізм»:

1.Популізм не є ані органічною частиною сучасної демократичної політики, ані особливим видом патології, властивим нерозумним громадянам. Він завжди, як тінь, слідує за представницької політикою. Завжди існує ймовірність того, що якийсь політичний діяч почне говорити від імені «справжнього народу», аби протиставити себе владним елітам.

2. Не кожний, хто критикує еліти, - популіст. Популісти виступають не тільки проти еліт, а й проти плюралізму. Вони стверджують, що вони - і тільки вони - є справжніми представниками народу.

3. Популістів турбує не стільки результат справжнього процесу народного волевиявлення або загальне благо з точки зору здорового глузду, скільки символічна репрезентація «справжнього народу», з якої можна вивести «правильну політику».

4. Хоча популісти часто скликають референдуми, насправді вони зовсім не прагнуть ініціювати відкритий процес демократичного волевиявлення громадян. Популісти намагаються отримати підтвердження того, що вони вже сформулювали як народну волю. Популізм - не шлях до розширення політичної участі.

5. Популісти можуть керувати державою, і вони, швидше за все, будуть правити відповідно до своєї головної ідеї, що лише вони представляють народ. Це буде виявлятися у захопленні держави, масовому клієнтелізмі та корупції, а також у придушенні критично налаштованого громадянського суспільства.

6. Популістів потрібно критикувати за те, чим вони насправді є, - серйозною загрозою для демократії. Але це не означає, що з ними не можна вступати в політичні дебати. Говорити з популістами - не означає говорити як популісти. Можна серйозно ставитися до проблем, про які вони говорять, не поділяючи при цьому популістського підходу до цих проблем.

7. Популізм - не коригування ліберальної демократії в сенсі «наближення» політики «до народу» або зміцнення народовладдя. Але він може виявитися корисним для розуміння того, які верстви населення недостатньо представлені в політичному контексті (це може стосуватися їх інтересів чи ідентичності).