Луук ван Мідделаар «Перехід до Європи»
«Перехід до Європи: Як континент став союзом» (2009) - відома праця нідерландського історика і політичного філософа Луука ван Мідделаара, присвячена аналізу історії формування та внутрішнього устрою Європейського Союзу, від моменту створення Європейської спільноти вугілля та сталі (1951) до сучасного стану ЄС. У 2012 р. книга отримала почесну Європейську книжкову премію - European Book Prize.
Луук ван Мідделаар (Luuk van Middelaar) (1973) - нідерландський історик і політичний філософ, професор права ЄС Лейденського університету. З 2010 по 2014 роки був помічником першого постійного президента Європейської Ради Германа ван Ромпея. З 2018 року є членом Нідерландської консультативної ради з міжнародних справ. Автор низки наукових праць з історії розвитку ЄС, серед яких: «Перехід до Європи» (2009), «Нова політика Європи» (2018); «Геополітичне пробудження Європи» (2022) та ін.
У своїй книзі, аналізуючи процес виникнення та розвитку Європейського Союзу, Мідделаар відзначає три основні етапи формування ЄС: перші роки - заснування Союзу (1950-1957); період тимчасового перебування у складі Спільноти (1958-1989) та час після падіння Берлінської стіни (1989- і дотепер).
Розглядаючи перший період існування ЄС, автор зауважує, що у Європи було три окремих установчих моментів. Два з них - успішні: один призвів до створення Європейської спільноти вугілля та сталі (1951), другий - до створення спільного ринку (1957). Третій - ухвалення планів створення європейської армії (1954) - завершився невдачею.
«Французьке «ні» європейській армії поклало край федеративній Європі. Після цієї травми 1954 р. будь-які думки про федерацію чи конфедерацію, політичні цілі чи географічні кордони були під табу - Європейську мету вивели за межі видимого, переважно задля того, аби не турбувати пересічних громадян»
Другий період розвитку ЄС починається після підписання римських угод 1957 р., які набули чинності у 1958 р., започаткувавши Європейську спільноту з атомної енергетики та Європейську економічну спільноту.
«Римська угода спрацювала як тунель: шість держав увійшли до нього разом; вони були зобов'язані разом виконувати різноманітні завдання на своєму шляху; двічі проходили через розділові двері», а потім, на виході, постали як єдина Спільнота, принаймні в економічному плані. Держави були пов'язані одна з одною, а після виходу з тунелю їх спільний час розтягувався у нескінченність»
Важливою подією другого етапу розвитку ЄС стало його розширення та, зокрема, вступ до ЄС Великої Британії. «Хоча Шістка започаткувала Європейське політичне співробітництво, - зауважує Мідделаар, - та все стало набагато серйозніше, коли Шістка перетворилася на Дев'ятку». Ще однією ключовою подією цього періоду стало утворення Європейської Ради у 1974 р. У 1986 р. було вперше піднято прапор Спільноти.
Початок нового періоду розвитку ЄС Мідделаар пов'язує із закінченням Холодної війни та розпадом СРСР і соціалістичного блоку країн у Східній Європі.
«Європа не зазнавала таких струсів від 1945 року. Струс 1989 року змусив держави-члени змінити власну позицію: вони перетворили свою асоціацію на Союз і прийняли нових членів. Кордони інституційної Європи почали рухатися вбік кордонів географічної Європи».
Ключові рішення цього періоду були прийняті на Маастрихтському саміті 1991 р., де було прийнято установчу угоду Європейського Союзу. «Спільнота мала змінитися. - зазначає Мідделаар. - Вона відкинула прикметник «економічна» й розширила свій осяг. Її очевидними новаціями стали єдина європейська валюта та спільна зовнішня політика».
Найважливішою подією цього періоду стало приєднання до ЄС 15 нових членів. Також саме у цей період було укладено конституційну угоду (1994) та Лісабонську угоду (2007) - нову базову угоду щодо принципів функціонування Європейського Союзу. У 2010 р. будо запроваджено посаду постійного президента Європейської Ради.
«Політичне утворення не може постати в єдину мить; цей процес потребує часу. Фундатори Європи розуміли це й вирішили підкорити час. Проте жодний план і жодна угода не можуть передбачити всієї креативності історії, не кажучи вже про те, щоб наперед визначити адекватні відповіді на виклики майбутнього. Розлад єдиної валюти всередині ЄС, непевність електоральних бунтів і «Брекзіт», переворот у стосунках між світовими силами зовні: численні поштовхи спонукають Європу й далі, знову і знову, винаходити себе».
Мідделаар підкреслює, що сьогодні ЄС являє собою сукупність держав-членів, які під тиском подій виявляють, що мають спільну долю:
«Першим моментом пробудження клубу стало падіння Берлінської стіни у 1989 р. Західноєвропейські нації перетворили економічну спільноту на політичний Союз. Другий сигнал до пробудження пролунав у 2008 р., і був пов'язаний із безпрецедентною глобальною економічною кризою та російсько-грузинською війною, що стала передвіснице майбутніх заворушень і конфліктів в Європі. Конфлікт Євросоюзу з Росією стосовно України, який потягнув за собою нескінченні «російські гірки», - від заведення у глухий кут угоди про асоціацію України та ЄС 2013 р., до Євромайдану, потім до захоплення Криму та війни на Сході України, - спрацював як третій сигнал до пробудження, який змусив Євросоюз переосмислити свої стосунки з Росією, а також наміри та позиції обох сторін на світовій політичній арені. Щоб Україна стала частиною Європи, Євросоюз повинен не лише розгорнути свої цінності та привабливі економічні потужності, а й проявити себе як геополітична сила, спроможна до дипломатії. Це також є етапом дорослішання».