Френсіс Фукуяма "Витоки політичного порядку"

«Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції» (2011) - перша з двох книг провідного американського політолога Френсіса Фукуями, присвячених дослідженню питань походження та еволюції політичних інститутів, містить в собі аналіз процесів становлення держави та суспільства від прадавніх часів до Великої французької революції.

ФУКУЯМА (Fukuyama), Френсіс (1952) - американський політолог, футуролог, автор концепції "кінця історії" ("Кінець історії та остання людина", 1992). Серед інших праць: "Великий крах. Людська природа й відтворення соціального порядку" (1999), "Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції" (2002); "Державне будівництво: управління й світовий порядок у ХХІ столітті" (2004); "Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції" (2011); "Політичний порядок і політичний занепад. Від промислової революції до глобалізації демократії" (2014); "Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості" (2018).

Книга є новою спробою переосмислення ідей С. Гантінґтона про політичний розвиток та політичну модернізацію, викладених у його класичній праці «Політичний порядок у мінливих суспільствах» (1968). Це - фундаментальне дослідження питань про витоки політичних розвитку й занепаду, що охоплює велику кількість суспільств та історичних періодів з метою виявлення та аналізу загальних закономірностей процесу політичного розвитку.

Слідом за С. Гантінґтоном, Фукуяма відзначає, що протягом майже сорокарічного періоду (приблизно з 1970 по 2010 рр.) у світі спостерігалося надзвичайне зростання демократій. Якщо на 1973 рік лише 45 зі 151 країни світу біли вільними, то наприкінці 1990-х рр.. близько 120 країн (тобто понад 60% від загальної кількості держав світу) перетворилися на виборчі демократії. В основі цих змін політичних систем лежала вражаюча соціальна трансформація. Проте у цей час демократизація як процес дійшла свого піку, а вже в перші десятиліття ХХІ століття настала «демократична рецесія» - приблизно кожна п'ята нова демократична країна або повернулася до авторитаризму, або, принаймні, її демократичні інституції зазнали значної ерозії. Фукуяма відзначає, що на початку другого десятиліття ХХІ століття негаразди у демократичному світі виявляються у кількох різних формах, що дає можливість стверджувати про те, що ліберальна демократія є чимось більшим, аніж голосування більшості на виборах. Фукуяма наголошує, що демократія - це, насамперед, складний набір інституцій, що стримує й регулює здійснення влади через право та систему стримувань і противаг. При цьому вчений підкреслює, що демократія залишається у сучасному світі головною моделлю політичного розвитку: «Небагато людей у світі відкрито засвідчують захоплення петронаціоналізмом В. Путіна або «соціалізмом ХХІ ст.» Уго Чавеса чи Ісламською революцією М. Ахмадінежада. Жодна важлива міжнародна установа не підтримує жодної іншої речі, крім демократії як основи справедливого управління. Престиж сучасної ліберальної демократії є таким, що нинішні охочі до авторитаризму лідери змушені проводити вибори й приховано, з-за лаштунків, маніпулювати засобами масової інформації, аби лише додати легітимності собі й своєму правлінню. Тоталітаризм не тільки практично зник з поверхні Землі; авторитарні лідери відпускають компліменти демократії, прикидаючись демократами».

Метою свого дослідження Фукуяма проголошує необхідність заповнення низки прогалин у дослідженні процесу політичного розвитку, зокрема, питання виникнення основних політичних інституцій суспільств - держави, верховенства права, підзвітного уряду - які зараз сприймаються як належне. Дослідник підкреслює, що сучасна успішна ліберальна демократія поєднує в собі всі три набори цих інституцій у стабільному балансі: «Той факт, що є країни, здатні досягти цього балансу, є дивом сучасної політики, адже те, що їх можна поєднати, - факт не очевидний. З одного боку, держава концентрує та використовує владу, забезпечую виконання чинних законів і захищає себе від інших держав і загроз. З іншого боку, верховенство права та підзвітність і відповідальність уряду обмежують владу держави, спочатку змушуючи її діяти згідно з певними правилами, а далі - гарантуючи, що вона підпорядкована волі народу».

Досліджуючи витоки політичного розвитку Стародавніх Китаю та Індії, Фукуяма відзначає, що саме Китай став першою світовою цивілізацією, яка створила сучасну державу. Але створена держава не мала жодних обмежень, як-от верховенство права або підзвітність, що стримували б владу суверен (єдиним винятком можна вважати мораль), тож вона неодмінно тяжіє до диктатури, й що сучаснішою та інституційнішою вона стає, то й ефективнішою стає її диктатура. На відміну від Китаю, соціальна система, яка постала з індійської релігії, суворо обмежувала здатність держави до концентрації влади. Фукуяма зауважує, що соціальний розвиток Індії випередив розвиток економічний і політичний. Тож, якщо Китай розвинув сильну державу, яка постійно утримувала суспільство у слабкому стані, Індія витворила міцне суспільство, що перешкоджало появі сильної держави. Потужна організація на суспільному рівні (родинні зв'язки, кастові правила, релігійні зобов'язання та звичаєві практики) допомогли збалансувати й стримати організацію сильної держави. Досвід Китаю й Індії, на думку Фукуями, дозволяє стверджувати, що найоптимальніша форма свободи виникає тоді, коли є сильна держава і сильне суспільство - два центри влади, здатні балансувати й компенсувати один одного протягом тривалого часу.

Так само, як у Китаї або Індії, формування держави на Близькому Сході відбувалося веред племінних суспільств - державу, власне, й було створено саме для подолання обмежень, що накладалися суспільствами племінного рівня. Проте, на думку дослідника, Османська держава та її арабські попередники відрізнялися, передусім, наявністю законодавчої релігійної інституції, що була незалежною від держави і обмежувала централізацію державної влади.

Аналізуючи витоки політичного розвитку в Європі, Фукуяма представляє чотири основні «історії про європейські результати державного будівництва»:

• Слабкий абсолютизм. Французькі й іспанські монархи ХVІ та ХVІІ століть були втіленням нових абсолютистських держав, більш централізованих і диктаторських за їх голландські та англійські аналоги. З іншого боку, жодна з них не мала змоги повністю домінувати над потужними суспільними елітами, та й самі централізовані адміністрації залишалися родовими.
• Успішний абсолютизм. Російська монархія успішно кооптувала своє дворянство, перетворивши його на служителів, цілковито залежних від держави. Уряд, що залишався родовим, контролював дворянство значно успішніше, ніж французька чи іспанська монархії.
• Невдала олігархія. Аристократія Угорщини і Польщі успішно запровадила конституційні обмеження влади короля, який залишився слабким і позбавленим змоги займатися розбудовою держави. Держава була неспроможна мобілізувати достатні ресурси, які дали б змогу створити апарат, достатньо сильний, аби протистояти зовнішній агресії.
• Підзвітний уряд. Англія й Данія спромоглися розвинути потужне верховенство права й підзвітність уряду і водночас створити сильні централізовані держави, здатні до національної мобілізації й оборони.

Таким чином, на думку Фукуями, три складові сучасного політичного порядку - сильну й дієздатну державу, підпорядкування держави верховенству права, а також підзвітність уряду перед усіма громадянами - було запроваджено в тій чи іншій частині світу до кінця ХVІІІ століття. Китай уже на ранній стадії свого розвитку створив і розбудував могутню державу; верховенство права було в Індії, на Близькому Сході і в Європі; а у Великій Британії вперше виникла підзвітна держава. При цьому Англія була першою великою державою, у якій ці елементи зійшлися. Низка інших європейських країн, зокрема, Нідерланди, Данія й Швеція, також успішно зібрали державу, верховенство права й підзвітність урядування «в одному пакеті» у ХІХ столітті. Фукуяма зазначає, що шляхи, якими вони рухалися до цього результату, істотно відрізнялися від шляху Англії, але «варто визнати: щойно цей пакет було зібрано докупи, він дозволив підняти таку потужну, легітимну й відкриту до економічного зростання державу, що вона стала зразком для всього світу».