Френсіс Фукуяма "Політичний порядок і політичний занепад"

01.04.2020

«Політичний порядок і політичний занепад. Від промислової революції до глобалізації демократії» (2014) - друга з двох книг провідного американського політолога Френсіса Фукуями, присвячених дослідженню питань походження та еволюції політичних інститутів, містить в собі аналіз політичного порядку - взаємодії держави, права і демократії - протягом ХІХ - ХХ століть.

ФУКУЯМА (Fukuyama), Френсіс (1952) - американський політолог, футуролог, автор концепції "кінця історії" ("Кінець історії та остання людина", 1992). Серед інших праць: "Великий крах. Людська природа й відтворення соціального порядку" (1999), "Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції" (2002); "Державне будівництво: управління й світовий порядок у ХХІ столітті" (2004); "Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції" (2011); "Політичний порядок і політичний занепад. Від промислової революції до глобалізації демократії" (2014); "Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості" (2018).

Відстежуючи процеси походження, еволюції й занепаду політичних інституцій, Фукуяма аналізує особливості політичного розвитку та взаємодії держави, права та демократії протягом останніх сторіч - від Промислової революції в Європі й Америці до Сьогодення.

Під політичним розвитком Фукуяма розуміє «зміну політичних інститутів з плином часу». До основних базових категорій інститутів, які формують політичний порядок, вчений відносить:

державу, яка за класичним веберівським визначенням, являє собою ієрархічну, під яким розуміється комплекс правил поведінки, навколо яких у суспільстві склався всезагальний консенсус, що вимагає їх дотримання від усіх політичних акторів;
верховенство права, що можна означувати через багато різних аспектів, зокрема, через простоту законів і порядків, захищеність майнових прав, або через сучасне західне розуміння прав людини;
підзвітність, що у процедурному плані означає періодичне проведення вільних і чесних конкурентних виборів («вживаючи термін «підзвітність», - відзначає Фукуяма, - ми зазвичай говоримо про сучасну демократію, тобто про сукупність процедур, що змушують державну владу реагувати на запити своїх громадян»).

Фукуяма відзначає, що у різних політичних системах зазначені три категорії інститутів можуть існувати окремо один від одного або в різних поєднаннях. Так, наприклад, у Китайської Народної республіки сильна й розвинена держава, але хитке верховенство права. Демократія в ній повністю відсутня. У Сінгапурі до держави додається верховенство права, але демократі тут поки що дуже урізана. У Росії відбуваються вибори, є держава, здатна дієво придушувати інакодумство, але менш вправна у наданні послуг; верховенство права в ній слабке. У багатьох неспроможних державах на кшталт Сомалі, Гаїті та Демократичної Республіки Конго початку ХХІ століття держава і верховенство права слабкі або навіть відсутні, хоча в останніх двох відбулися демократичні вибори. На противагу їм, у політично розвинених ліберальних демократіях функціонують усі три групи інститутів - держава, верховенство права та процедурна підзвітність, - у той чи інший спосіб збалансовуючи одне одного. Могутня держава, яку ніщо не обмежує, є диктатурою, тоді як слабка держава, яку обмежує завелика кількість підлеглих їй політичних сил, є неефективною і часто-густо нестабільною.

Розглядаючи процеси державного будівництва та модернізації публічного сектору, Фукуяма виходить з тези про те, що усі сучасні держави починалися з того, що Макс Вебер назвав патримоніальними державами, уряди яких формувалися з друзів, родини правителів або еліти, що панувала в той чи інший час, обмежуючи доступ до політичної влади. Відзначаючи стабільність таких утворень, автор аналізує шляхи, якими певним суспільствам вдалося здійснити перехід від патримоніальної держави до сучасної, основу якої складає меритократія. До найбільш важливих історичних чинників Фукуяма відносить:

військова конкуренція (так, Китай, Прусія і Японія були заглиблені у тривалу боротьбу із сусідами, де ефективна організація уряду була вирішальною для виживання нації);
викликані економічним зростанням політичні реформи, в основі яких лежить формування соціальних груп із внутрішньою організаційною структурою, зацікавлених в участі у політичній системі (Велика Британія, США).

Дослідник зазначає, що зазначені чинники не обов'язково призводять до створення сучасної держави, проте за відповідних правильних обставин уможливлюють цей процес.

Фукуяма аналізує динаміку взаємодії держави, верховенства права та демократичної підзвітності від їх зародження під час Американської та Французької революцій до початку ХХІ століття.

Перша та друга частина книги присвячена аналізу розвитку держави. Зосереджуючи увагу на тих частинах світу, де саме відбулися перші революції й, власне, виникли перші ліберальні демократії, - на Європі та Північній Америці, - дослідник відзначає, що більшість бюрократій сучасного типу були створені авторитарними урядами з метою зміцнення національної безпеки. Проте державний сектор країн, які стали на шлях демократизації раніше, ніж створили сучасний державний апарат, погруз у клієнтелізмі (від початку саме така доля спіткала США - першу країну, яка ще у 1820 р. дала право голосу всім білим чоловікам; те саме відбулося в Греції та Італії, котрі з різних причин так і не змогли створити сильну державу до того, як розширили право голосу). Тож, послідовність етапів розвитку має надзвичайну вагу - країнам, в яких демократія передувала утворенню сучасного державного апарату, набагато важче було забезпечити якісне державне управління, ніж тим, які успадкували державний апарат з абсолютистських часів.

Ще одним потенційним джерелом напруги між сильною й ефективною державою та демократією, на яке зважає Фукуяма, є те, що державотворення в кінцевому підсумку базується на націєтворенні, тобто створенні спільної національної ідентичності. При цьому сильна національна ідентичність, як і державний апарат, найефективніше розвивається в авторитарних умовах. Демократичним суспільствам, яким бракує сильної національної ідентичності, важко досягти консенсусу навіть щодо єдиного національного наративу. Проте насильство, як відзначає Фукуяма, не єдиний шлях досягнення національної єдності: можна також модифікувати ідентичність, аби вона відповідала реаліям розподілу політичної влади, або ж вибудовувати її навколо загальних ідей на кшталт власне демократії тощо.

Звертаючись до розгляду формування сучасного державного апарату за межами Західного світу, більша частина якого опинилася під колоніальною владою європейських держав, Фукуяма стверджує, що у незахідному світі неможливо говорити про інституційний розвиток, не звертаючись до чужоземних або запозичених інститутів. При цьому глибокі відмінності в результатах новітнього розвитку країн Субсахарської Африки, Латинської Америки та Східної Азії, на думку вченого, значною мірою пояснюються характером корінних інститутів, які сформувалися до появи в цих регіонах західних впливів. Суспільства з сильними інститутами змогли їх відновити після періоду збою, тоді як суспільства, яким бракувало таких інститутів, є наразі найменш розвиненими країнами у світі.

Третя частина книги присвячена дослідженню інституту обмеження державної влади - демократичній підзвітності. Зосереджуючи свою увагу на першій хвилі демократизації (у термінології С. Гантінґтона), Фукуяма відзначає, що майже в усіх відомих випадках вирішальне значення для поширення демократії мало виникнення і зростання середнього класу. На переконання вченого, «демократія в розвиненому світі закріпилася і стабілізувалася тоді, коли індустріалізація породила суспільства середніх класів, тобто суспільства, в яких значуща більшість населення зараховує себе до середнього класу». Окрім економічного зростання, поширення світом демократії сприяла і глобалізація, тобто «усунення перешкод для руху ідей, товарів, інвестицій та людей через міжнародні кордони».

Остання (четверта) частина книги присвячена проблемі політичного занепаду. Фукуяма наголошує на тому, що усі політичні системи з часом схильні занепадати: «ригідність і репатримоніалізацію інститутів - дві сили, причетні до занепаду режимів, - ніхто в сучасних демократіях не скасовував». Інституційна ригідність виявляється в системі правил, які ведуть до небажаних, за загальним визнанням, наслідків, але які не дозволяється реформувати (наприклад, в США - колегія виборників, система праймеріз, різі правила діяльності Сенату, система фінансування передвиборчих кампаній тощо, і все це породжує розгалужену систему державної влади, якій, однак, не вдається виконати багато базових функцій, тоді як інші виконуються незадовільно). Репатримоніалізація виявляється у захопленні добре організованими групами інтересів значних частин системи державної влади (клієнтелізм, патронаж, групи інтересів та лобі тощо).

Підбиваючи підсумки, вчений наголошує, що книгу присвячено дослідженню еволюції політичних інститутів в окремо узятих суспільствах, а не на міжнародному рівні. Проте Фукуяма переконаний, що політична система, яка підтримує баланс між державою, правом і підзвітністю, практично й морально обов'язкова для будь-якого суспільства: «Я переконаний, - відзначає дослідник, - що поява цих трьох груп інститутів - універсальний імператив, який актуалізується в процесі розвитку усіх людських суспільств. Це не просто втілення культурних особливостей західних суспільств або якоїсь конкретної культурної групи. Хай та як, альтернатив сучасній безособовій державі як гарантові порядку та безпеки, а також постачальнику неодмінних громадських благ немає. Верховенство права має вирішальне значення для економічного розвитку. І нарешті демократична участь - це не просто корисний інструмент контролю за схильним до зловживань, корупції чи тиранії урядом. Політична суб'єктність важлива сама по собі як один із базових аспектів свобод, який доповнює і збагачує життя індивіда».

Тезою, яка об'єднує усі частини книги, є теза про те, що по всьому світі наразі спостерігається політичний дефіцит не просто держав, а держав сучасного типу - одночасно дієздатних, безособових, добре організованих і автономних. «Чимало проблем країн, що розвиваються, - зазначає Фукуяма, - викликано тим, що в них слабкі і неефективні державні апарати. Значна частина невдач, які приписують демократії, - насправді, є невдачами державних апаратів, котрі не змогли виконати обіцянок, що їх новообрані демократичні політики роздавали виборцям, котрі вимагали не тільки політичних прав, а й якісного управління державними справами».