Джованні Сарторі "Партії та партійні системи"

«Партії та партійні системи» (1976) - відома робота італійського політолога, одного з лідерів флорентійської школи політичних досліджень, автора низки порівняльних досліджень політичних систем і політичних інститутів у демократичних країнах Джованні Сарторі, присвячена аналізу основних форм сучасних партійних систем.

У своїй роботі Дж. Сарторі пропонує оригінальну семиступеневу класифікацію партійних систем, засновану на принципі «суперництва партій» - їхньої конкурентоспроможності, тобто можливості й необхідності включення тієї або іншої партії до партійної системи.

Класифікація партійних систем, за Сарторі, містить у собі сім основних різновидів:

• систему з однією партією (КНР, КНДР);
• систему з партією-гегемоном (Мексика);
• систему з переважною партією (Японія, Індія);
• двопартійну систему (США, Велика Британія);
• систему помірного (обмеженого) плюралізму (Бельгія);
• систему крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія);
• атомізовану систему (Малайзія).

Перші два різновиди партійних систем характерні для автократичних режимів і можуть бути названі партійними системами лише умовно, адже більш-менш значима конкуренція між партіями тут відсутня. Навіть якщо в країні й зареєстровані інші партійні об'єднання, вони існують лише формально, не беручи участь у політичній боротьбі - реальна влада належить тільки одній партії (країни «соціалістичного табору» Східної Європи в середині ХХ ст., КНР).

Сарторі відзначає, що за умов демократичної (ліберальної) політичної системи можливе існування лише такого різновиду однопартійної системи, як система з переважною партією. Так, наприклад, з 1946 р. у Японії, незважаючи на існування цілої низки партій (соціалістичної, Союзу соціал-демократів, Комейто та ін.) протягом багатьох років більшість місць у парламенті належало Ліберально-демократичній партії. Аналогічна ситуація склалася в Індії у 50-ті - 80-ті рр. ХХ ст., де у конкуренції з Індійською незалежною партією переважну кількість голосів на виборах одержував Індійський Національний Конгрес, а його лідери (династія Ганді - Дж Неру, І. Ганді, Р. Ганді) займали посаду прем'єр-міністра країни.

Двопартійна система, за Сарторі, характеризується владною конкуренцією двох основних партій за відсутності «коаліційного» потенціалу (необхідності об'єднання) або «шантажного» потенціалу (можливості блокування формування більшості) у їхніх суперників. «Ми маємо двопартійність, - відзначає вчений, - якщо існування «третіх» партій не заважає двом головним керувати державою, тобто коли коаліції не є необхідними». З точки зору Сарторі, двопартійну систему мають Великобританія та США, у той час як ФРН (партійну систему якої часто відносять до різновиду двопартійної), на думку вченого, має багатопартійну систему, адже найбільші партії цієї країни (ХДС, ХСС і СДПН) не можуть правити самостійно, не вступаючи в союзи із дрібними партіями - Партією зелених або Свободних демократів.

Особливу увагу у своєму дослідженні Сарторі приділяє багатопартійним системам. Ознакою багатопартійності є такий показник, як «коаліційний потенціал».

До ознак системи крайнього плюралізму вчений відносить наявність «антисистемних» партій, що виступають проти існуючого політичного ладу, а також наявність «двосторонньої опозиції» - «крайніх лівих» та «крайніх правих» партій у спектрі політичних сил. Даній системі властиві ідеологічне протистояння та підвищена конфліктність.

Найгіршим, як вважає Сарторі, різновидом багатопартійності є атомізована система, що загрожує стабільності політичної системи (вигляд атомізованої системи, яка характеризується співіснуванням у політичній системі більш ніж 20 партій, має сьогодні низка посттоталітарних партійних систем країн Східної Європи).

Найбільш стійкою та ефективною партійною системою Сарторі вважає систему помірного (обмеженого) плюралізму. До ознак даної системи вчений відносить відсутність «антисистемних» партій і «двосторонньої опозиції», можливість усіх політичних партій брати участь у формуванні уряду шляхом створення широких коаліцій. 

САРТОРІ (Sartori), Джованні (1924-2017) - італійський та американський політолог (з 1976 р. - у США), один із лідерів "флорентійської школи" політичних досліджень, фахівець із теоретичних проблем політології, автор низки порівняльних досліджень політичних систем, політичних інститутів, політичної поведінки в демократичних країнах. Головна робота - "Переглядаючи теорію демократії" (1987).