Домінік Муазі «Геополітика емоцій»
«Геополітика емоцій. Як культури страху, приниження та надії змінюють світ» (2008) - відома праця французького політолога Домініка Муазі, присвячена аналізу впливу емоцій на міжнародні відносини та їх значення для розуміння природи і розвитку сучасного глобалізованого світу. Книгу написано на основі колонки «Емоційне зіткнення цивілізацій», опублікованої на сайті Project Syndicate у 2006 році. та статті у Foreign Affairs під назвою «Зіткнення емоцій» (2007), що мають явне посилання на відому книгу С. Гантінґтона «Зіткнення цивілізацій» (1996).
Муазі (Moїsi), Домінік (1946) - французький політолог, професор міжнародних відносин, засновник Інституту міжнародних відносин Франції, співробітник Європейського центру розвитку виконавчої влади. Був науковим помічником Раймонда Арона, викладав у Вищій школі соціальних наук та Паризькому інституті політики. Колишній головний редактор Politique étrangère (найстарішого французького журналу, присвяченого вивченню міжнародних відносин), автор численних аналітичних статей для Financial Times і Foreign Affairs, Project Syndicate, Die Welt і Der Standard. Найвідоміші праці: «Новий континент: заклик до Європи епохи Відродження» (у співавт. з Жаком Рупніком) (1991); «Карти Франції в епоху глобалізації» (за матеріалами інтерв'ю Юбера Ведріна). (2000); «Геополітика емоцій. Як культури страху, приниження та надії змінюють світ» (2008).
У своїй книзі Муазі наголошує на надважливості дослідження емоцій для розуміння сучасних міжнародних відносин сучасного світу. Адже, на думку вченого, емоції стають відображенням і реакцією на процес глобалізації, у свою чергу, також істотно впливаючи на неї.
Муазі пропонує виділяти три основні емоції - страх, надію та приниження, які й визначають характер та спрямованість глобалізації.
«Чому саме страх, надія та приниження? Чому не злість, відчай, ненависть, неприязнь, лють, любов, честь, солідарність? Мій вибір пояснюється тим, що страх, надія та приниження же пов'язані з поняттям упевненості в собі - визначальним фактором у тому, як нації й народи дають собі раду з труднощами та які стосунки мають між собою».
Узагальнюючи ці базові емоції, Муазі зводить їх до таких формулювань:
- надія - це «Я хочу це зробити,я можу це зробити, я це зроблю»;
- приниження - це «Мені це ніколи не вдасться», що може призвести до «До того ж , я можу спробувати вас знищити, якщо не можу стати одним із вас»;
- страх - це «О Боже, світ став таким небезпечним, як мені від нього захиститися?».
На думку дослідника, ці емоції у такому вигляді й відбивають рівень нашої віри у себе. Проте Муазі наголошує, що упевненість потрібна націям та цивілізаціям так само, як і окремим людям, адже вона надає можливість уявити себе в майбутньому, реалізувати свій потенціал. Виміряти таку абстрактну рису, як упевненість, на національному рівні можливо за допомогою таких чинників, як наявність домовленостей між державами, рівень народжуваності у країнах певних регіонів; показником рівня віри населення у власне майбутнє можуть бути рівень інвестицій та платоспроможність; нарешті впевненість може виражатися в архітектурі, мистецтві, музиці, спорті.
Досліджуючи міжнародні відносини періоду глобалізації, Муазі піддає критиці низку «спрощених наукових поглядів на світ» - від надто позитивних, як усвідомлення Ф. Фукуямою «тріумфу демократії», до надто негативних, як «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона, які він вважає вкрай небезпечними для сучасного світу. Проте взамін вчений не пропонує своєї «всеохоплюючої теоретичної моделі світу». Як зауважує Муазі, його метою є надання певних корректив до спрощених поглядів, які мають тенденцію переважати у більшості сучасних наукових міркуваннях.
«Ця книжка - не про історію емоцій. Це есей про глобалізацію та необхідність рішуче протистояти емоціям, аби зрозуміти наш мінливий світ. Можна сказати, що це спроба створити карту глобалізації, спираючись на емоції».
Основною причиною того, що сучасний дедалі глобалізованіший світ - ідеальний родючий ґрунт для розквіту чи навіть вибуху емоцій, на думку вченого, полягає у тому, що глобалізація зумовлює відчуття незахищеності та порушує питання самовизначення. Адже саме самовизначення виявляється тісно пов'язаним з упевненістю, а та, у свою чергу, виражається в емоціях страху, надії чи приниження.
Муазі наголошує, що якщо ХХ століття було водночас «американським» та «століттям ідеології», то наразі є вагомі причини стверджувати, що ХХІ століття стане «азійським» та «століттям самовизначення». Цей паралельний перехід від ідеології до самовизначення й від Заходу до Сходу означає, за словами вченого, що «в тому, як ми бачимо світ, емоції ще ніколи не були так важливі». Адже якщо в ідеологічній атмосфері ХХ століття світ визначався суперечностями політичних моделей (соціалізмом та капіталізмом), у сучасному глобалізованому світі, де все пов'язано між собою, ідеологію замінює боротьба за індивідуальність: «Словак - не чех, а громадянин Чорногорії - не серб. У світі, де домінує індивідуальність, нас визначають не так політичні переконання та ідеї, як сприйняття нашої сутності, упевненість, яку ми здобуваємо своїми досягненнями, та повага чи неповага інших». У цьому сприйнятті нашої сутності ключову роль відіграють емоції. Вони впливають на життєві позиції людей, відносини між культурами а поведінку націй, тож «ані політичні лідери, ані студенти-історики, ані пересічні занепокоєні громадяни не можуть собі дозволити їх ігнорувати».
Аналізуючи сучасний світ з точки зору впливу емоцій на міжнародні відносини, Муазі відзначає, що загалом азійський світ сьогодні характеризує переважно надія, арабо-ісламський - приниження, а західний - страх. Прогнозуючи їх подальший розвиток, вчений наголошує на тому, що аби залишитися вірними собі та задоволенню своїх прагнень, нації та народи, які сподіваються відігравати значну роль на міжнародній арені, мають погодитися на зміни й визнати неспроможність свого status quo.
«Більшість націй і культур мають змінитися, щоби подолати страх і приниження. В Азії зміни означають нововідкриту повагу до верховенства права та інтеграцію найбідніших до основної частини суспільства. Щоб і надалі уособлювати культуру надії, Китаю та Індії не можна допустити, аби їхній економічний розвиток коливався через неминучу соціальну та політичну нестабільність. Аби подолати свою культуру приниження, Арабський світ потребує упевненості, для чого необхідно наважитися піти на зміни й сформувати для себе позитивне бачення майбутнього замість того, аби перейматися минулим. Для Латинської Америки зміни означають передусім відмову від популістського прагнення та поглиблення уніфікації континенту, що вимагає обов'язково залишити позаду негативне означення її індивідуальності. Той самий принцип стосується й Африки, яка так само має необхідні людські та фізичні ресурси для того, щоб стати континентом надії та можливостей. Щодо Заходу, його самозбереження означає відновлення віри в універсальні цінності. Зокрема, для США збереження себе передбачає повернення почуття скромності на світовій арені без упадання в ізоляціонізм. Для Європи самозбереження та зміни означають повернення амбіцій бути світовим гравцем, водночас і далі опікуючись нормами та моделями. Метою європейського проекту має бути переосмислення концепту суверенності відповідно до особливостей ХХІ століття... Аби вистояти перед труднощами, світові потрібна надія. По суті, саме це - основне переконання та ідея цієї книжки».